Ефективним механізмом пограбування населення в часи Голодомору була торговельна мережа магазинів «Торгзін», яка починалася з так званої торгівлі з іноземцями, що й обумовило відповідну абревіатуру назви. Саме установам цієї злочинної організації більшовики доручили виконувати спеціальне завдання – в обмін на продукти харчування максимально витягти з населення всі наявні запаси побутового золота, срібла, діамантів, антикваріату, іноземної валюти та прибрати до рук всі перекази з-за кордону, надіслані для врятування голодуючих родичів.
«Торгзін»
відносився до структури Наркомату зовнішньої торгівлі СРСР (НКЗТ) і на Поділлі
з початку 30-х років його магазинів (крім митниць) не існувало – не було потреби
в обслуговуванні іноземних туристів та наданні шіпчандлерських послуг (обслуговування
іноземних кораблів). Лише восени 1931 р. «Торгзін» набув право обслуговувати
всіх громадян при умові, якщо вони отримували перекази в іноземній валюті або
здавали золото (ювелірні вироби, «золотий брухт», монети старої чеканки).
Восени 1931 р. радянські громадяни отримали право на посилки з-за кордону, але
не в натуральному вигляді, а їм дозволяли на суму переказаних коштів замовляти
товари, наявні у «Торгзіні» відповідно до встановлених ним правил.
У
Проскурові універмаг «Торгзін» відкрився 25 травня 1932 року в невеличкій
одноповерховій торговельній споруді, розташованій у центрі міста на вул. 25
жовтня, 19. Нині на цьому місці розташовується центральне відділення ПриватБанку
(вул.Проскурівська, 19).
Механізм роботи подібних універмагів був детально відпрацьований за відповідними директивами згори. Таким чином, до торговельної зали «Торгзіну» мала змогу потрапити лише та людина, котра прийшла з певними цінностями, оцінювання яких починалося від самого порогу, адже на вході чергував «вишибайло». Потрапивши до заґратованого «задзеркалля достатку» з озброєною охороною та отямившись від стану шоку, що одразу ж викликав контраст із реаліями тієї страшної доби, людина розгортала принесену ганчірку з дорогоцінним вмістом уже вдруге – поряд зі столом оцінювача, на якому стояли терези.
Взамін своїх фамільних коштовностей, столових приборів чи зубних коронок з цінних металів люди отримували символічні папірці – так звані товарні ордери певним номіналом, які тут же й отоварювались за торговельним прилавком, звісно, за спекулятивними цінами. Асортимент товарів вражав: від консервованого тунця до зефіру та мармеладу.
Але найбільш затребуваним товаром все ж був хліб, який у голодні часи буквально став на вагу золота без будь-якого перебільшення. У багатьох торгзінах, крім бакалеї та гастрономії, були відділи, де можна було придбати й різний крам від невибагливих ситцю та калош
до модних хутра та чобітків.
Таким
чином, впродовж п’яти років (1932-1936 рр.) система торгзінів на Поділлі була вагомим
коліщатком у механізмі узаконеного злочинного пограбування і без того
злиденного населення, приреченого на голодну смерть.
У
березні 1932 року організовується Вінницька обласна контора «Торгзіна» на чолі
з тимчасово уповноваженим А. Дуненманом. Йому доручили негайно, не пізніше 15
квітня, відкрити широку діяльність у Вінниці, Бердичеві, Проскурові та всіляко
розвивати інфраструктуру регіональних відділень. Аналіз динаміки надходжень до
каси Вінницького обласного об`єднання «Торгзін» свідчить про зростання голоду
серед населення Поділля з кінця 1932 до середини 1933 року. Апогеєм голодомору
стали квітень-червень 1933 року, коли валютні надходження від населення у цей
час збільшилися у 3,3 раза порівняно з IV кварталом попереднього року
і сягнули 1307 тисяч золотих карбованців. Кандидат історичних наук, заступник
директора Вінницької філії Центру дослідження історії Поділля Інституту історії
України НАН України Валерій Рекрут підрахував за архівними
матеріалами, що у 1932–1933 роках на теренах
сучасної Хмельниччини спеціально створена торговельна структура «Торгзіну»
вилучила у голодного населення краю близько півтора мільйона «золотих
карбованців», «викачала» близько 600 кілограмів побутового золота, 7500 кілограмів срібла та інші коштовні й
антикварні речі та реліквії.
Вікторія Папонова, музей історії міста Хмельницького
(для
тематичної пересувної виставки «Україна 1932-1933. Геноцид голодом»)
